Будапешт — місто, яке подарувало світу цілу плеяду видатних учених, відкриття яких вплинули на розвиток фізики, хімії, математики та філософії науки. Від першовідкривачів ядерної енергії до творців голографії та архітектури сучасних комп’ютерів — тут народилися мислителі, ідеї яких продовжують змінювати уявлення про світ і надихати нові покоління дослідників. У цій статті ми розповімо про деяких учених, кожен із яких залишив вагомий слід в історії науки. Далі на ibudapest.eu.
Лео Сілард (Leó Szilárd, 1898–1964)
Лео Сілард народився 11 лютого 1898 року в Будапешті в родині інженера. Разючі здібності до науки він виявляв з ранніх років. Після закінчення реального училища майбутній учений вступив до Технічного університету Будапешта, а потім продовжив освіту в Берліні, де відвідував лекції Альберта Айнштайна, Макса Планка та Макса фон Лауе. У 1922 році Лео Сілард закінчив університет із відзнакою, після чого два роки працював у Хімічному інституті кайзера Вільгельма, займаючись експериментами з рентгенівської дифракції. Пізніше він став асистентом лауреата Нобелівської премії Макса фон Лауе.
Сілард зробив низку фундаментальних пропозицій у фізиці та інженерії. Спільно з Айнштайном він розробив конструкцію абсорбційного холодильника, а також запропонував ідеї лінійного резонансного прискорювача, циклотрона та принцип автофазування. У 1934 році він відкрив ефект руйнування хімічного зв’язку під дією нейтронів, який отримав назву «ефект Сіларда — Чалмерса». У 1939 році науковець довів можливість самопідтримуваної ланцюгової ядерної реакції в урані та підтвердив, що при поділі ядер виділяються вторинні нейтрони, що стало основою для створення ядерного реактора.
Під час Другої світової війни Сілард брав участь у Мангеттенському проєкті в Чикаго, а пізніше став професором Чиказького університету, де займався біофізикою та молекулярною біологією. Він заснував лабораторію молекулярної біології, запропонував механізми регуляції ферментів і теорії старіння, розробив методи діагностики лейкозів та променевої терапії. Крім наукової діяльності, Сілард виступав за гуманне використання атомної енергії. Учений також є автором збірки наукової фантастики «Голос дельфінів та інші оповідання».
Юджин Вігнер (Eugene Wigner, 1902–1995)
Юджин Вігнер народився в Будапешті у 1902 році в єврейській родині середнього достатку. Його батько, Антал Вігнер, керував шкіряно-дубильним цехом, а мати, Елізабет Вігнер, була домогосподаркою. У віці 11 років Юджин захворів на туберкульоз і провів шість тижнів разом із матір’ю в санаторії. Після повернення він продовжив навчання в лютеранській гімназії, де під керівництвом Ласло Ратца вивчав математику та познайомився зі своїм майбутнім другом Лео Сілардом.
Навчання продовжилося у Вищій технічній школі Берліна (нині Берлінський технічний університет), де Вігнер відвідував лекції та брав участь у колоквіумах Німецького фізичного товариства. Тут він зустрічався з Максом Планком, Вернером Гейзенбергом, Альбертом Айнштайном та іншими видатними ученими, а також познайомився з Майклом Поланьї, який став його наставником.
У 1930 році Юджин Вігнер почав працювати у Принстонському університеті, а у 1937 році отримав громадянство США. У 1939 році він був серед п’яти учених, які повідомили президента Франкліна Рузвельта про військовий потенціал атомної енергії. Під час Другої світової війни Вігнер брав участь у розробці плутонієвого реактора, а пізніше зосередився на дослідженнях теорії симетрій, за що у 1963 році отримав Нобелівську премію з фізики.
Денеш Габор (Dénes Gábor, 1900–1979)
Денніс Габор народився у 1900 році в Будапешті. Його батько та дід були винахідниками. Сам Габор з ранніх років експериментував із рентгенівськими променями, радіопередачею та радіоактивністю у власній домашній лабораторії. Середню освіту він здобув у Будапешті, а після Першої світової війни почав вивчати машинобудування в Королівському угорському університеті технології та економіки.
У 1920-х роках Габор продовжив навчання в Берліні на факультеті електротехніки, де здобув докторський ступінь. Одночасно він відвідував лекції відомих учених. З 1927 по 1933 рік уродженець Будапешта працював у дослідницьких лабораторіях компанії Siemens, але після приходу нацистів був змушений повернутися до Угорщини. У 1934 році він переїхав до Англії, де продовжив наукову кар’єру в компанії Thomson-Houston, а пізніше — в Імперському коледжі Лондона.
Саме в Англії, у 1947 році, Габор зробив своє головне відкриття — винахід голографії, технології тривимірного зображення, яка стала революційною для науки, техніки та мистецтва. У 1971 році він отримав Нобелівську премію з фізики «за винахід та внесок у розвиток голографічного методу». Окрім наукових досліджень, Габор вивчав людське спілкування і публікував роботи про майбутнє людства, зокрема книгу «Винаходячи майбутнє», у якій розглядав загрози ядерної війни, перенаселення та технологічного комфорту.
Джон фон Нейман (John von Neumann, 1903–1957)
Джон фон Нейман народився 28 грудня 1903 року в Будапешті у багатій і сильно асимільованій єврейській родині. Ще в дитинстві він швидко запам’ятовував сторінки телефонного довідника, жартував класичною грецькою, йому легко давалися мови та математика. Навчався Джон у престижній лютеранській гімназії Будапешта, потім вивчав хімію та математику у Швейцарському федеральному інституті в Цюриху й здобув докторський ступінь з математики в Будапештському університеті. Вже до середини 1920-х років фон Нейман став одним із провідних математиків світу, його роботи охоплювали теорію множин, логічні структури, теорію операторів та ергодичну теорію.
Фон Нейман був піонером у кількох напрямках науки. Він описав основи квантової механіки у праці «Математичні основи квантової механіки», розробив теорію ігор і разом з Аланом Тюрінгом та Клодом Шенноном став одним із винахідників концепції цифрового комп’ютера з програмою, що зберігається в пам’яті — архітектури, відомої нині як «машина фон Неймана». Учений активно досліджував економічні моделі, лінійне та нелінійне програмування, а також прикладну математику, застосовуючи свої знання для вирішення завдань у сфері оборони та промисловості.
Під час Другої світової війни фон Нейман працював над Мангеттенським проєктом. У команді з іншими ученими він розробляв імплозивний механізм для атомної бомби та консультував військові лабораторії США. Після війни Джон продовжив роботу в Принстонському інституті перспективних досліджень, брав участь у проєктуванні комп’ютерів ENIAC і IAS та у формуванні політики ядерного стримування США. Досягнення у математиці, фізиці, інформатиці та економіці зробили фон Неймана одним із найвпливовіших учених XX століття. Його розробки й досі лежать в основі сучасних обчислювальних і стратегічних технологій.
Джордж Ола (Oláh György, 1927–2017)
Джордж Ола народився 22 травня 1927 року в Будапешті. Майбутній учений здобув середню освіту в піаристській гімназії, потім вивчав хімію в Будапештському технологічному університеті, де у 1949 році здобув докторський ступінь. У наступні роки він викладав у університеті, виявляючи особливий інтерес до органічної хімії, та став науковим асистентом видатного угорського професора Гези Земплена. Уже в 1950-х роках його дослідження привернули міжнародну увагу. З 1954 по 1956 рік Джордж Ола очолював кафедру органічної хімії й був співдиректором Центрального інституту хімічних досліджень Угорської академії наук.
Після революції 1956 року учений разом із сім’єю покинув Угорщину та продовжив кар’єру за кордоном. Спочатку він оселився у Лондоні, потім у Канаді. З 1965 року Ола проживав у США, де працював в Університеті Кейс Вестерн Резерв (Case Western Reserve University), а з 1977 року — в Університеті Південної Каліфорнії. В Америці він очолив Інститут досліджень вуглеводнів і згодом став його директором. У 1971 році Ола отримав американське громадянство. У 1990 році учений був обраний почесним членом Угорської академії наук.
Наукові досягнення Джорджа Оли пов’язані з дослідженням карбокатіонів із використанням суперкислот, що дозволило детально вивчити їхню структуру та властивості. За цей внесок Шведська академія наук у 1994 році присудила йому Нобелівську премію з хімії. Ола також брав участь у розробці паливного елемента на основі прямого метанолу (DMFC), який має потенціал для зниження вартості енергії та боротьби з глобальним потеплінням.
Протягом кар’єри учений отримав численні нагороди, серед яких Corvin-koszorú, премія Бояї, медаль Прістлі та Велика премія імені Сечені. З 2006 року Джордж Ола є почесним громадянином Будапешта.
Джерела: