Як нападник із Будапешта Шандор Кочіш став жахом для воротарів усього світу

В історії світового футболу є імена, які не потребують гучної реклами — їхня статистика та вплив на гру говорять самі за себе. Шандор Кочіш був саме таким футболістом. Угорський нападник із феноменальним гольовим чуттям забивав частіше, ніж виходив на поле, змушував захисників губитися, а воротарів — капітулювати. Його називали «золотою головою»: він був ключовою фігурою легендарної збірної Угорщини 1950-х років та кращим бомбардиром чемпіонату світу, який назавжди увійшов в історію як один із найдраматичніших. Доля подарувала Кочішу не лише тріумфи, а й випробування. Дізнаємося, яким було життя цього легендарного футболіста. Далі на ibudapest.eu.

Дитинство та перші кроки: як формувався майбутній бомбардир

Шандор Кочіш (Kocsis Sándor) народився 21 вересня 1929 року в Будапешті, та виріс у дев’ятому районі столиці — робітничому, шумному та по-справжньому футбольному. Саме тут, серед дворів і пустирів, формувався характер майбутнього бомбардира. Любов до гри та клубу «Ференцварош» (Ferencvárosi Torna Club), більш відомого як «Фраді» (Fradi), він успадкував від батька. Той був столяром і сам виріс поруч із футбольним полем клубу, тому з ранніх років сприймав футбол як природну частину життя.

На відміну від багатьох батьків того часу, його батько не відмовляв сина від дворових ігор, а навпаки — заохочував їх. Саме він уперше привів маленького Шандора на поле, допомагав тренуватися та вірив у його талант. Навіть під час Другої світової війни, коли Будапешт переживав регулярні повітряні нальоти, футбол залишався частиною сімейного життя. Під час тривог батько і син спускалися в бомбосховище, де тренували удари, ганяючи ганчірковий м’яч об бетонну стіну. Ці імпровізовані заняття стали не лише порятунком від страху, а й першою «школою» майбутнього майстра.

Професійну кар’єру Кочіш розпочав у клубі «Kőbányai», де швидко виділився серед однолітків. Його гра вже тоді відзначалася рідкісним для підлітка відчуттям позиції та вмінням завершувати атаки. Після завершення юнацького етапу в цьому клубі, у травні 1946 року, батько привів сина на стадіон на вулиці Уллой (Ulloi ut) — домашню арену «Ференцвароша». Це був вирішальний момент у долі юного нападника.

Президент клубу Адольф Надаш (Nádas Adolf) ризикнув і довірив місце в команді худому, але явно обдарованому підлітку. 26 травня 1946 року Шандор Кочіш дебютував у вищому дивізіоні Угорщини — NB I — у віці всього 16 із половиною років. Матч відбувався при переповнених трибунах: за грою спостерігали близько 30 000 глядачів. Суперником «Фраді» (Fradi) був «Кішпешт» (Kispest), за який уже виступав Ференц Пушкаш (Puskas Ferenc). Так відбулася перша зустріч двох геніїв епохи, яким судилося змінити угорський і світовий футбол.

Для вболівальників «Ференцвароша» — клубу з багатою історією, пристрасною фанатською підтримкою та статусом одного з найтитулованіших у країні — поява Кочіша стала справжньою знахідкою. Він швидко перестав бути просто перспективним новачком і почав виправдовувати довіру, демонструючи холоднокровність та гольове чуття, що не відповідало його віку. Саме тут, у «Фраді», стало зрозуміло: перед угорським футболом — гравець, якому судилося вийти далеко за межі звичайної футбольної кар’єри.

Від «Фраді» до «Гонведа»: шлях до вершини та народження «Золотої команди»

У 1946 році, ледь досягнувши 17-річного віку, Шандор Кочіш офіційно став гравцем «Ференцвароша» — того самого клубу, любов до якого він успадкував ще з дитинства. Молодий нападник швидко закріпився в основному складі та незабаром перетворився на одного з ключових гравців команди, діючи як у центрі атаки, так і на правому фланзі. За чотири сезони у зелено-білій формі Кочіш провів 89 матчів у чемпіонаті Угорщини та забив 70 голів — видатний показник для такого юного футболіста.

Період розквіту «Фраді» припав на сезон 1948/49, який завершився чемпіонським титулом. Однак разом зі спортивними успіхами клубу змінювалася і політична реальність країни. Після приходу до влади комуністів становище команди різко ускладнилося: «Ференцварош» було перейменовано на «Едош» (ÉDOSZ SE), клуб втратив колишній статус і опинився під постійним тиском влади. Попри це, Кочішу вдалося залишитися у своїй улюбленій команді ще певний час.

Футбол тих років тісно переплітався з державною політикою. «Вітриною» режиму став армійський клуб «Будапештський Гонвед» (Budapest Honvéd FC). Він збирав найкращих гравців країни, тож майже ніхто не здивувався, коли в 1950 році Шандор Кочіш разом із кількома партнерами, включно з воротарем Дьюлою Грошичем (Grosics Gyula), опинився у складі «Гонведа». Цей перехід не був спортивним вибором, а відбувся «за наказом зверху» — типовою практикою тієї епохи, коли долі спортсменів вирішувалися в кабінетах.

«Гонвед» незабаром перетворився на клубний фундамент легендарної збірної Угорщини. За шість років Кочіш провів 160 матчів і забив 177 голів, а в чемпіонаті країни його статистика виглядала майже фантастично: 145 голів у 153 іграх. Разом із «Гонведом» Кочіш тричі ставав чемпіоном Угорщини (1952, 1954, 1955) і виграв Кубок Центральної Європи 1953 року.

Саме в цей період остаточно сформувалася знаменита «Золота команда» Угорщини — одна з найвидатніших збірних в історії футболу. Держава активно підтримувала спорт, вбачаючи в ньому інструмент міжнародного престижу, і ця стратегія збіглася з появою унікального покоління гравців. Олімпійські ігри 1952 року в Гельсінкі стали апогеєм цього золотого віку: угорська збірна під керівництвом Густава Шебеша (Szepesi Gusztáv) пройшла турнір без жодної поразки та здобула олімпійське золото.

Кочіш зіграв ключову роль у цьому успіху. Він забив 6 голів у 5 матчах, поступившись у списку бомбардирів команди лише Ференцу Пушкашу. Його гра відзначалася точністю, холоднокровністю та майже механічною синхронністю з партнерами — особливо під час флангових передач. Стабільність і результативність зробили Кочіша одним із лідерів команди та принесли йому олімпійське золото — нагороду, яка стала символом не лише спортивного, а й історичного тріумфу.

Після Олімпіади «Золота команда» продовжила переможний шлях, залишаючись непереможною протягом кількох років. Кочіш був невіддільною частиною цього успіху і підійшов до чемпіонату світу 1954 року в статусі одного з найнебезпечніших нападників планети.

Турнір життя: чемпіонат світу 1954 року

Літо 1954 року стало для Шандора Кочіша часом тріумфу та водночас великої драми. Збірна Угорщини підходила до чемпіонату світу у Швейцарії як одна з найсильніших команд планети. «Золота команда» — як її пізніше назвали історики — не знала поразок уже кілька років і була майже непереможною. У складі блищали такі легенди, як Ференц Пушкаш (Puskas Ferenc), Золтан Цібор (Czibor Zoltán), Густав Шебеш (Sebes Gusztáv) і, звичайно, Кочіш, чия здатність забивати з будь-якої позиції вирізняла його серед найкращих нападників світу.

Кочіш підійшов до турніру у відмінній формі. Уже в перших матчах він продемонстрував феноменальну результативність: забив три голи збірній Південної Кореї, потім оформив чотири м’ячі у ворота Західної Німеччини, що дозволило угорцям розгромити суперника з рахунком 8:3. Наступні матчі також підтверджували його високий рівень: він забивав Бразилії та Уругваю, демонструючи точність, уміння передбачати гру та холоднокровність у завершенні атак. У п’яти матчах чемпіонату світу Кочіш забив 11 голів, ставши найкращим бомбардиром турніру — досягнення, яке досі вважається одним із найвражальних в історії світових чемпіонатів.

Але фінал у Берні став трагедією для угорської збірної. Суперником була Західна Німеччина — команда, яку угорці вважали значно слабшою. Уже на початку матчу Угорщина вийшла вперед з рахунком 2:0, і здавалося, що золото майже вже в руках. Однак німці змогли переломити хід зустрічі: зрівняли рахунок і зрештою перемогли 3:2, втіливши те, що увійшло в історію під назвою «бернське диво». Кочіш у фіналі не забив, хоча провів увесь матч із величезною самовіддачею.

Для угорського народу та команди поразка стала важким ударом: очікувався тріумф, але навіть без золотої медалі «Золота команда» довела світу, що талант, майстерність і командна гра здатні творити історію. Кочіш став однією з ключових фігур цього епосу, а його ім’я назавжди залишилося в пам’яті футбольних уболівальників як символ гольової яскравості та незламного характеру.

Після поразки з рахунком 3:2 угорських гравців довелося таємно доставляти додому. Футболістів зняли з поїзда і привезли до Будапешта автомобілями, побоюючись гніву розлюченої юрби. Через півтора року «Золота команда» розпалася.

Еміграція та «Барселона»: нове життя за кордоном

Осінь 1956 року стала переломною у долі Шандора Кочіша. Під час придушення Угорської революції він перебував у закордонному турне з командою «Гонвед». Спортсмени ухвалили доленосне рішення — не повертатися на батьківщину. Події революції та жорстка реакція влади зробили неможливим продовження кар’єри в Угорщині, тому Кочіш, як і багато його товаришів, почав шукати можливості для майбутнього у Західній Європі.

Першим кроком став перехід у швейцарський клуб «Young Fellows» із Цюриха, де Шандор провів один сезон. Але справжнім поворотом стала зустріч з Ладіславом Кубалою (Kubala Ladislav) — іншим угорським гравцем, який уже виступав в Іспанії. Кубала переконав Кочіша перейти до ФК «Барселона» (Futbol Club Barcelona), і з 1958 року угорський нападник розпочав нову главу своєї кар’єри в Іспанії, граючи разом із Кубалою та Золтаном Цібором.

Кочіш швидко став ключовою фігурою каталонської команди. Вболівальники прозвали його «золотоголовим» — за здатність забивати з будь-яких положень і майже будь-яку ситуацію перетворювати на гол. За команду «Барселона» він зіграв 240 матчів та забив 164 голи в усіх турнірах.

Успіхи Кочіша в Іспанії були вражальним. Він двічі виграв чемпіонат Іспанії (1959 та 1960), двічі — Кубок Іспанії, а в 1960 році став володарем Кубка ярмарків. У 1961 році «Барселона» дійшла до фіналу Кубка європейських чемпіонів, де Кочіш і Цібор забили по голу, але команда поступилася з рахунком 3:2. Серед яскравих моментів його кар’єри — голи у фіналі Кубка Іспанії 1959 року, чотири голи в матчі Кубка європейських чемпіонів проти «Вулвергемптона» (Wolverhampton) 1960 року та гол у фіналі Кубка Іспанії 1963 року, який «Барселона» виграла з рахунком 3:1.

Прощальний матч Кочіша за «Барселону» відбувся 23 жовтня 1968 року. В Іспанії він часто згадував рідну Угорщину, улюблену команду та революцію 1956 року, яка назавжди змінила його життя. Еміграція та успіхи за кордоном зробили Кочіша не лише легендою угорського футболу, а й важливою фігурою в історії «Барселони».

Останні роки життя та смерть

Останнім матчем у професійній кар’єрі Шандора Кочіша стала товариська гра «Барселони» з німецьким «Гамбургом». Каталонці проводжали угорського футболіста з повагою, як близьку для клубу людину. Деякий час після цього Кочіш займався тренерською роботою в іспанських клубах «Hércules» та «Alicante». Але більшу частину часу він проводив із родиною — дружиною Аліз та дітьми: дочками Інесс і Алісією та сином Шандором.

Після травми 1974 року гравцеві ампутували ногу, і він змушений був користуватися протезом. Після завершення кар’єри сім’я утримувала невеликий ресторан, який дружина продала після його смерті. Шандор обожнював грати в шахи — ця гра приносила йому радість і відвертала увагу від хвороби.

На початку липня 1979 року Кочіша госпіталізували з сильними болями в животі. Медики діагностували рак шлунка та лейкемію. Крім того, його переслідував сильний страх смерті. Видатний футболіст помер 22 липня 1979 року, за кілька місяців до свого 50-річчя.

Точні причини його смерті залишаються невідомими. Одні джерела стверджують, що він не витримав сильного болю і вистрибнув із вікна лікарні. Дружина категорично заперечує цю версію. Жінка впевнена, що того дня чоловік, як завжди, чекав на її прихід і, ймовірно, стоячи біля вікна, втратив рівновагу та впав із третього поверху. Через тиждень після трагедії Шандора Кочіша поховали на цвинтарі на пагорбі Монжуїк (Montjuïc). Труну несли його колишні товариші, зокрема Ласло Кубала.

У 2012 році прах спортсмена перевезли на батьківщину. Церемонія перепоховання відбулася в крипті Базиліки Святого Іштвана (Szent István-bazilika) в Будапешті 21 вересня — у день 83-річчя футболіста. 21 вересня 2019 року перед стадіоном «Ференцварош» було відкрито пам’ятник на честь Шандора Кочіша.

Джерела:

Як нападник із Будапешта Шандор Кочіш став жахом для воротарів усього світу

Related

Відкриваємо для себе Будапешт на двох колесах: найкращі веломаршрути міста

Адам Ханга — угорський баскетболіст, зірка «Барселони» та Євроліги

Золтан Цібор: легенда угорського футболу та зірка «Золотої команди»

Легенди Будапешта: тренери, які зробили Угорщину великою у спорті