Аладар Геревич — фехтувальник, який майже 30 років вигравав Олімпіади

Ім’я Аладара Геревича займає особливе місце в історії світового спорту. Угорський шабліст став одним із найтитулованіших олімпійців усіх часів: за кар’єру він здобув сім золотих олімпійських медалей та десять нагород Олімпійських ігор загалом. Його спортивний шлях був по-справжньому унікальним — від першої перемоги на Олімпіаді 1932 року до останнього золота у 1960-му минуло майже тридцять років. За цей час Геревич став символом угорської школи фехтування та одним із найвеличніших майстрів шаблі в історії спорту. Дізнаємося, яким було життя цього легендарного фехтувальника. Далі на ibudapest.eu.

Дитинство та шлях у фехтування

Аладар Геревич (Gerevich Aladár) народився 16 березня 1910 року в місті Ясберень (Jászberény) на території Австро-Угорщини. Його сім’я була надзвичайно мобільною та культурно різноманітною: мати батька зберігала русинську мову, а вже сам батько та молодший брат народилися в Мармарош-Сигеті (Máramarossziget). Серед членів сім’ї вирізнявся дядько Тібор Геревич (Gerevich Tibor), мистецтвознавець та діяч культури епохи Міклоша Горті, який очолював Римсько-угорський інститут та Національний комітет з пам’яток. Саме він став наставником і фактичним вихователем хлопця в Будапешті, який відомий своєю багатою історією.

Батько Аладара був майстром фехтування, працював у клубі «Сольнок» (Solnok) і прагнув заявити про себе на професійній арені. На початку XX століття професія майстра фехтування була нестабільною і відносно вільною. Ринок був переповнений, але формальних обмежень майже не існувало. Майстри заробляли на життя поєдинками та викладанням, хоча самі вважали дуелі грубим і непропорційним способом застосування мистецтва фехтування.

Молодший Аладар познайомився з шаблею у підлітковому віці, коли йому було п’ятнадцять років. Пізніше він згадував, що просто з цікавості зайшов у фехтувальний зал свого батька, який багато розповідав про учнів та змагання. Аладар виявився надзвичайно здібним і вже у 1927 році остаточно переїхав до Будапешта, де за наполяганням батька його наставником став легендарний Італо Сантеллі (Italo Santelli) — італійський майстер, який відроджував угорський стиль шаблі й приділяв особливу увагу талановитим, але менш забезпеченим учням. Геревич навчався у Сантеллі безплатно та займався під його керівництвом до кінця життя наставника.

Невдовзі на талант угорського шабліста звернули увагу титуловані суперники. Так, шестикратний олімпійський чемпіон Недо Наді (Nedo Nadi) після чемпіонату світу 1931 року у Відні заявив: «Геревич — багатообіцяльне майбутнє угорського фехтування. У нього є все, щоб стати фехтувальником світового класу: молодість, чудова статура, блискуча техніка». До того часу Аладар уже здобув золоту медаль у командному заліку та посів п’яте місце в індивідуальному турнірі, що стало першим кроком у його легендарній кар’єрі.

Перші олімпійські перемоги

Першу золоту олімпійську медаль Аладар Геревич здобув уже через кілька років після початку серйозних тренувань у Сантеллі. У 1932 році угорська чоловіча команда з шаблі перемогла на Олімпійських іграх у Лос-Анджелесі, підтвердивши статус чинних чемпіонів світу. Змагання проходили за круговою системою, і угорці впевнено випередили всіх суперників, зокрема сильну італійську команду.

Під час тієї поїздки молодий Геревич познайомився зі своєю майбутньою дружиною, фехтувальницею Ерною Боген (Bogáthy-Bogen Erna), яка в Лос-Анджелесі здобула бронзову медаль в індивідуальному турнірі рапіри. Ця зустріч стала початком їхнього довгого спільного життя, пов’язаного зі спортом.

Через чотири роки Геревич знову піднявся на олімпійський п’єдестал на Олімпійських іграх 1936 року в Берліні, де угорська команда з шаблі здобула чергове золото. Аладар також отримав бронзу в індивідуальному турнірі. Ці успіхи закріпили його репутацію одного з провідних молодих шаблістів світу.

Наступні дві Олімпіади були скасовані через Другу світову війну, але Геревич не втрачав часу дарма. У 1938 році він одружився з Ерною Боген. Весілля відбулося у фехтувальному залі, а дорогою до вівтаря відомі угорські фехтувальники вишикувалися рядами з мечами, створюючи символічну атмосферу шанування традицій і спорту.

Після війни Аладар продовжив кар’єру і на Олімпійських іграх 1948 року в Лондоні здобув свій перший і єдиний індивідуальний олімпійський титул. Крім того, угорська команда, до складу якої входили Рудольф Карпаті (Kárpáti Rudolf), Пал Ковач (Kovács Pál) та Тібор Берчеллі (Berczelly Tibor), знову перемогла у командних змаганнях із шаблі. У той день Геревич отримав телеграму про народження другого сина Пала, що, за спогадами сучасників, додало йому натхнення на доріжці.

Олімпійська кар’єра тривалістю майже три десятиліття

Справжній тріумф Аладара Геревича та угорської школи фехтування припав на післявоєнні роки. Олімпійські ігри 1952 року в Гельсінкі стали одними з найуспішніших для країни: Угорщина посіла третє місце у медальному заліку. В особистому турнірі на шаблях усі три медалі дісталися угорцям — Палу Ковачу, Аладару Геревичу та Тібору Берчеллі. Хоч Геревич того разу не здобув золото, він поставився до результату з характерною спортивною чесністю: «Я дуже хотів виграти олімпійський турнір, але мушу визнати, що Ковач був кращим за мене. Він заслужено переміг, і я особливо вітаю його з тим, що він залишився непереможним».

У командному заліку угорська збірна знову піднялася на найвищу сходинку п’єдесталу, хоча в матчі за перемогу проти італійців Геревич зазнав кількох поразок. Ці моменти не применшували його значущості: на той час йому вже було 42 роки, але досвід, техніка та лідерські якості робили його ключовою фігурою команди.

На наступних Олімпіадах у Мельбурні 1956 року та Римі 1960 року Геревич продовжував перемагати у командних змаганнях на шаблях. Він був не єдиним ветераном команди — поряд виступали також сорокарічні Пал Ковач та Рудольф Карпаті. Їхня спільна робота забезпечила Угорщині безперервність олімпійських перемог: чоловіча команда з шаблі тріумфально виступала на всіх Іграх з 1928 по 1960 рік, завоювавши сім золотих медалей поспіль, що стало рекордом в історії фехтування і символом «золотих років» угорського спорту.

Довга та успішна кар’єра Геревича стала унікальним прикладом спортивного довголіття: майже три десятиліття на міжнародній арені, незмінно високий рівень та легендарна техніка зробили його символом угорської школи шаблі та однією з найвидатніших фігур світового фехтування.

Робота Геревича після завершення спортивної кар’єри

Після завершення спортивної кар’єри на Олімпійських іграх у Римі Аладар Геревич повністю присвятив себе викладанню та розвитку фехтування. Йому пропонували роботу за кордоном — наприклад, Неаполітанський коледж фізичного виховання надіслав йому запрошення на посаду директора з фехтування — проте Геревич залишився в Угорщині, продовжуючи справу свого батька та зміцнюючи угорську школу шаблі.

Ця відданість рідній країні та спорту була особливо помітною на тлі інших угорських спортсменів того часу. Після Олімпіади 1956 року в Мельбурні багато видатних атлетів, включаючи футболіста Ласло Кубалу (Kubala László), гімнастку Агнеш Келеті (Keleti Ágnes) та плавчиню Валерію Дьєнге (Gyenge Valéria), не повернулися до Угорщини. Навіть молодший брат Аладара, Тібор Геревич, який працював тренером у Федеративній Республіці Німеччина, згодом повернувся додому.

Історія родини Геревичів часто перетиналася з політикою. Дядько Аладара, мистецтвознавець Тібор Геревич, мав суперечливі відносини з режимом Горті, але, за спогадами сім’ї, залишався принциповою людиною, яка не брала участі у дискримінації та відмовлялася виключати єврейських студентів. На цьому фоні дивує те, що сам Аладар Геревич-молодший майже не конфліктував з владою і багато років залишався спортивною зіркою, проживаючи в Будапешті та активно розвиваючи фехтувальну школу.

Геревич не лише викладав, а й прищеплював своїм дітям любов до спорту. В інтерв’ю 1957 року він згадував, як кілька років тому сказав старшому синові ті самі слова, що колись сказав йому батько: «Ну, хочеш фехтувати?» Дьйордь Геревич (Gerevich György) продовжив традицію сім’ї та досяг успіху як тренер. Серед його учнів — чемпіон світу Жолт Немчик (Nemcsik Zsolt) та триразовий олімпійський чемпіон Арон Сіладьї (Szilágyi Áron). Молодший син, Пал, також пішов стопами батька і став відомим фехтувальником, здобувши бронзову медаль на Олімпійських іграх 1972 року.

Сім’я, спадок та пам’ять

Усе життя Аладара Геревича було підпорядковане спорту. Він вів здоровий спосіб життя, стежив за харчуванням та регулярно приділяв увагу фізичній підготовці. Усіх цих навичок його навчив батько. Завдяки цьому Геревич зберігав високий рівень форми навіть у п’ятдесят років, що продемонстрував на Олімпійських іграх 1960 року в Римі. Парадоксально, що він помер від цирозу печінки, при цьому, за джерелами, ніколи в житті не вживав алкоголю.

Семикратний олімпійський чемпіон, один із найуспішніших угорських олімпійців, запам’ятався як поміркована людина, віддана спорту та своїм принципам. Сім’я Геревичів і досі залишається помітною в угорському інтелектуальному та спортивному житті: її члени працюють у сфері історії мистецтв, психофармакології, поезії та соціології.

Аладар Геревич помер у Будапешті 14 травня 1991 року у віці 81 року і був похований на кладовищі Фаркашреті (Farkasréti temető). Його будинок на вулиці Аттіла (Attila utca) позначений меморіальною дошкою. У 2004 році була заснована спортивна стипендія імені Аладара Геревича, що підтримує видатних спортсменів та їх наставників.

У 2010 році, до століття від дня народження Геревича, перший в Угорщині критий спортивний зал — Національний спортивний зал у Будапешті (Budapesti Nemzeti Sportcsarnok) — отримав його ім’я, а поруч відкрили пам’ятник, увічнивши пам’ять одного з найвеличніших шаблістів усіх часів.

Спадок Геревича живе не лише у пам’ятниках та стипендіях, а й у численних поколіннях угорських фехтувальників, натхненних його дисципліною, майстерністю та відданістю спорту.

Джерела:

Аладар Геревич — фехтувальник, який майже 30 років вигравав Олімпіади

Related

Золтан Хетеньї: історія угорського хокеїста з Будапешта

Життя і досягнення Аттіли Ковача — рекордсмена Угорщини у бігу на короткі дистанції

Легенда угорського хокею: життя та досягнення Ласло Якабхазі

Золотий списоносець Угорщини: історія Міклоша Немета